|
|
 |
Золоте свято інтеграційного театру«Інвалід у житті не завжди є інвалідом у мистецтві» Стало вже доброю традицією наприкінці золотої осені приводити кіно- та театральні фестивалі. Не став винятком і цей рік. «Золота хвиля – 2007». Так називається фестиваль інтеграційних театрів, який нещодавно пройшов у Києві. На сцені культурного центру УТОГ своє мистецтво показували 19 колективів (близько 350 осіб з вадами зору, порушенням опорно-рухового апарату, синдромом Дауна та іншими нозологіями) з України, Польщі, Балтії, Білорусі та Росії. За даними Міністерства охорони здоров’я, в Україні, на обліку перебуває більше 280 тисяч розумово-відсталих дітей, або 3-5 відсотків від загальної кількості населення. Чи можуть бути щасливими люди на візках, з ДЦП, синдромом Дауна та зі зниженим інтелектом? Як можна інтегрувати таких дітей у суспільство? Неоціненну роль у цьому процесі відіграє арт-терапія. Саме цим видом реабілітації займається студія «Паростки», яка відкрита у Спілці матерів розумово-відсталих інвалідів «Сонячний промінь», що в Оболонському районі міста Києва. За допомогою студії актори мають унікальну можливість спілкуватися між собою та оточуючим світом. Так, інтегруючись у суспільство, артисти «Паростків» набувають імунітету до «реальної реальності», яка так часто була бар’єром. Студія дозволяє акторам брати активну участь у культурно-мистецькому житті не лише Спілки і міста, але й всього світу. За період діяльності студії у програмах взяли участь понад 30 осіб віком від 17 до 36 років. НАРОДЖЕННЯ ФЕСТИВАЛЮ А розпочиналося все у 2001 році. Ініціатором фестивалю виступили Спілка матерів розумово-відсталих інвалідів «Сонячний промінь» Оболонського району столиці та театр-студія «Паростки». Крім академічних театрів, на першому фестивалі працювали і площадні клоунсько-репризивні театри. З кожним роком до участі у фестивалі залучалося все більше колективів. Та і сам він ставав все більш цікавим. Ось що про це розповідає Віталій Любота: «Фестиваль було задумано як соціальну акцію, яка повинна була показати можливості людей з особливими потребами, їх можливості творити на досить високому рівні. Зробити його одноденним, як це планувалося спочатку, виявилося неможливим за відсутності колективів. Не отримав він і статусу Всеукраїнського, а причина одна й та сама – відсутність колективів. І тоді було прийнято рішення зробити його міжнародним. Показати свою творчість до Києва приїхали колективи зі східноєвропейських країн. Тепер його знають далеко за межами України. На нього бажають потрапити багато колективів. Цього року ми прийняли 19 з 60 заявлених». ХІД ФЕСТИВАЛЮ Відкрив фестиваль київський театр міміки та жесту «Райдуга» під керівництвом Ніни Зайонц. Цього ж дня глядачі побачили артистів колективу «Мальви» з Сумської області під керівництвом Тетяни Бачич, «Дивосвіт» з Житомира (керівник – Ірина Єфімова) та «Забовляночка» з Волині (керівник – Людмила Вознюк). Ось що про свій колектив розповідає Людмила Михайлівна: «Театр «Забовляночка» був створений як експериментальний у 2003 році. У складі групи – діти з вадами інтелекту, синдромом Дауна та ДЦП. Ми довго шукали назву і нарешті знайшли те, що потрібно. Вважаємо, що «Забовляночка» відповідає напрямку діяльності колективу. Шалений успіх нам приніс львівський міжнародний фестиваль «Непротоптана стежина». У своїх спектаклях ми показуємо світ дитинства. Колектив побував у багатьох містах Польщі. Ми – постійні учасники львівського та київського фестивалів». У наступні дні глядачі побачили артистів зі Львова, Червонограда, Сум, Києва. Колектив «Півсловом, півжестом» із Закжево Мішево (Польща) показав спектакль «Зламане серце ніколи не зростеться», а їх земляки з Пулави – «Про козлика». Колектив з Барановичей порадував глядачів виставою «Ріпка». Мінський театр «Відкриті серця» привіз до Києва виставу «Дорогою добра». РОЛЬ ФЕСТИВАЛЮ У РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ Фестиваль інвалідів – це подія, що збагачує культуру українського суспільства. Те, що такі фестивалі потрібні, давно зрозуміли як в європейських країнах, так і в Україні. Так, у Польщі інтеграційні театри існують з 1992 року. Такі ж театри відкриті у Литві, США та Росії. До речі, в останній створено навіть реєстр інтеграційних театрів. Розвиваються вони і в Україні. Лідирують тут Київ, Львів, Волинь. Широкого розвитку набули вони в Луганську, Полтаві, Сумах, Житомирі, Харкові, Херсоні та інших містах. Про роль арт-терапії як методу реабілітації розказують представники колективів – учасники фестивалю. Віра Войтюк, театр «Забовляночка» (м. Луцьк): «Арт-терапія – надзвичайно важливий метод реабілітації. Це відзначають і батьки і педагоги. Адже дитина – невід’ємна частина сім’ї та суспільства. Арт-терапія допомагає позбавлятися стереотипів, які суспільство бачить в неповносправній дитині. З її допомогою дитина розквітає як квітка, показуючи весь свій творчій потенціал». Ольга Андрійчук, керівник студії «Промінь надії»(м. Суми): «Роль арт-терапії дуже велика. Це лікування як через театр, так і образотворче мистецтво. У нас в центрі об’єднуються два напрямки – театр і ізотерапія. За допомогою цих напрямків діти показують свій настрій. Вони стають іншими». Віталій Любота, керівник театру-студії «Паростки»(м. Київ). Віталій вважає, що арт-терапія як метод реабілітації надзвичайно важлива. На перший погляд, художник обмежений розміром полотна, музикант – сімома нотами, актор – умовностями та засобами виразності. Але для справжнього актора – це точка відліку, а не межа, за яку неможливо перейти. Актори особливого театру створюють неймовірне, колосальне інформаційне поле, до якого ніхто не залишається байдужим – ні самі актори, ні глядачі. Те, що вони показують зі сцени, – священнодійство, яке нікого не лишить байдужим. Головне побачити такий театр – театр, де живуть чисті душі. Костянтин П’ятилєтов |
|