Незважаючи на всі перипетії долі, спортсменка взяла на себе турботу про трьох підлітків, які залишилися без батьків, пішла вчитися на психолога та очолила Федерацію інвалідного спорту в Сімферополі.

Застати Тетяну Якибчук вдома було важкою справою. Діву даєшся, звідки у цієї молодої жінки, яка пересувається на милицях, стільки енергії та цілеспрямованості. Після Афін, на Всесвітніх іграх для спортсменів із ДЦП в США, де команда України виборола перше місце, Тетяна стала дворазовою чемпіонкою – у змаганнях з метання диска і штовхання ядра. А ще на її рахунку два світових рекорди. Потім був відкритий чемпіонат Європи з легкої атлетики. У Фінляндії кримчанка знову перемогла. До того ж, у метанні диска вона побила власний рекорд. І на зимовому чемпіонаті України з легкої атлетики, що відбувся у Запоріжжі, Якибчук знову довела, що перебуває у прекрасній спортивній формі.

«ХОЧУ ЗМІНИТИ ПОГЛЯДИ МОЇХ ДІТОК НА ЖИТТЯ, ЩОБ ВОНИ НЕ ОЗЛИЛИСЯ НА ВЕСЬ СВІТ»

За дверима однокімнатної квартири на першому поверсі сімферопольської панельної багатоповерхівки, у якій живе Тетяна Якибчук, почувся гавкіт, а потім нявкання. Отже, через рік після нашої останньої зустрічі Танині улюблениці – собака Сильва і кішка Ліза – у доброму здоров’ї.

– Ви журналіст? – запитує симпатичний худенький підліток, який відкрив мені двері. 15-літній Ваня, син померлої подруги Тетяни Якибчук, приїхав на вихідні з Керчі, де вчиться у школі-інтернаті. Його рідна сестричка Настя, учениця тієї ж школи, збирається приїхати у наступну неділю – треба підтягти деякі «хвости» по навчанню. Цим двом дитятам-сиротам, а також їхній подрузі Олі, теж вихованці Керченській школи-інтернату, Тетяна, яка сама виросла у дитячому будинку, фактично замінила батьків. Її маленька квартирка, де з’явилося ще більше м’яких іграшок, які дуже любить Таня, для цих дітей стала рідним домом.

– Говорила йому: приїдь разом із Настею, позаймайся у вихідні, до бібліотеки сходи, – посміхається Тетяна Якибчук, дивлячись на Ваню, який поважно розставляє на столику чашки для кави. – Куди там! Як п’ятниця, він на поїзд – і через чотири години вдома!

– А на канікули діти куди їдуть?

– Звичайно, до мене, – сміється Таня. – Минулого літа всі троє – Ваня, Настя й Оля – у мене жили.

– Діти допомагають по дому?

– А як же! Прибратися, посуд помити, у магазин сходити – це вони самі. Мені ж немає коли – тренування щодня, змагання. Звичайно, до їхнього приїзду намагаюся приготувати щось смачненьке. Загалом, все в нас як у звичайній родині. З дівчатами, щоправда, важче, ніж із Ванею. Взяти хоча б одяг. Пішли якось із ними на речовий ринок одяг купувати. Почали вибирати. Мені подобається одне, їм – інше... Вмовляла їх, переконувала, що такі кросівки не треба купувати. Начебто ж теж від моди не відстаю... Врешті-решт купили те, що їм сподобалося, – це, мовляв, останній писк моди. За тиждень нові кросівки розповзлися по швах... Після того спільного «походу» я дівчатам сказала: ось гроші, йдіть і купуйте те, що вам забажається. У мене є важливіші справи. Ваня, наприклад, чекає, коли у нього нога виросте, і він зможе носити мої кросівки. Так? – посміхаючись, запитує Тетяна у хлопчика. – Настя вже давно мої кофти носить. Заради Бога, на здоров’я, мені не шкода!

Цей рік для Тетяни Якибчук дуже відповідальний: спортсменці треба гідно виступити і на майбутньому чемпіонаті світу з легкої атлетики в Голландії, і на всіх інших змаганнях, аби набрати потрібну кількість очок і завоювати ліцензію на участь у Паралімпійських іграх у Пекіні в 2008 році.

– Але найголовніше для мене – це влаштувати вчитися дітей, – зізнається Тетяна. – Настя і Оля цього року закінчують школу, залишатися в Керчі Ваня один не хоче.

– Переживаєш, що не зможеш їх контролювати?

– Я навіть не була в інтернаті, але як вони там живуть, знаю дуже добре. До того ж, діти зі мною діляться абсолютно всім, довіряють. Намагаюся тільки пояснити, що вони такі ж, як і всі, а у тому, що зростають не в родині, а в інтернаті, ніхто не винен. У дітей, справді, складна доля. Але я намагаюся змінити їхні погляди на життя, хочу, щоб вони не озлилися на весь світ. Адже якщо розібратися, то я теж маю на всіх ображатися. На щастя, Ваня, Настя, Оля по натурі дуже добрі. А ще я їм весь час повторюю: якщо ви самі не захочете змінити своє життя, ніхто за вас цього не зробить. Моє ж найголовніше завдання цього року – влаштувати Ваню і Настю у залізничний технікум, вони давно мріють там навчатися. А Олю влаштувати у кулінарне училище. Вона має здобути професію, що і в прямому, і в переносному значенні нагодує її. До речі, у цих навчальних закладах є гуртожиток, отже, дітям буде де жити. На вулиці, звичайно, вони не залишаться, але адже не жити ж їм весь час у моїх однокімнатних апартаментах, хоч і відремонтованих.

«СПОРТ ДАВ МЕНІ БАГАТО – НАВЧИВ ЖИТИ ТАК, ЩОБ МЕНЕ НЕ ЖАЛІЛИ»

– Поки що серед чиновників мені зустрілася єдина людина, яка завжди виконує те, що обіцяє, – ділиться із мною моя співбесідниця. – Це Валерій Михайлович Сушкевич. Ви б бачили, як він переживав за нас в Афінах! Робив все можливим і неможливе, щоб нам, спортсменам, було гарно і комфортно. Людей з обмеженими можливостями він розуміє як ніхто інший.

Та й сама Якибчук намагається допомогти дитятам-інвалідам. За власною ініціативою створила і очолила Федерацію інвалідного спорту Сімферополя. І більшу частину часу, який у неї залишається після багатогодинних виснажливих тренувань, Таня віддає маленьким жителям кримської столиці, які страждають на ДЦП: організовує спортивні змагання, зустрічі, різні культурні заходи.

– Мотаюся по всіх інстанціях, по всіх дистанціях, – жартує Тетяна. – А якщо серйозно, то саме завдяки заняттям спортом я колись повірила в себе, тому хочу, щоб і мої підопічні не залишилися в цьому житті сам-на-сам зі своїми проблемами, а стали повноцінними, щасливими людьми. Знову ж таки завдяки спорту я можу допомогти цим дітям.

– У тебе ж, по-моєму, вже є вища економічна освіта?

– Якщо говорити відверто, то, поки займаюся спортом, ні про яку роботу по цій професії й мови бути не може. Але спортивна кар’єра коли-небудь закінчиться, а залишати роботу у Федерації інвалідного спорту я не збираюся, тому і вчуся зараз на психолога. Ці знання знадобляться мені і в роботі, і в житті. Я все прорахувала: закінчу університет саме до моменту завершення своєї спортивної кар’єри. Навчання дуже подобається, цікаво так! Мої однокурсники – прекрасні люди! Лише недавно вони довідалися, що я призер Паралімпійських ігор. Але намагаюся не акцентувати на цьому увагу. За навчання плачу сама, оскільки вважаю, що держава вже дала мені одну вищу освіту. Валерій Михайлович Сушкевич нам часто повторює: «Якщо ти можеш, ти повинен платити, тому що ти такий же, як і всі». І це правда. Спорт навчив мене головному – жити так, щоб мене не жаліли, я – сильна людина, я – боєць!

А рік тому Тетяна Якибчук, яка виросла в дитячому будинку, нарешті розшукала свою старшу сестру.

– Вперше побачила Інну, коли поїхала до неї в Москву на Новий рік, – з посмішкою згадує Таня. – Сказати, що дуже переживала, як мене там приймуть, – значить нічого не сказати. А сестра у перший же день мого приїзду заявила, що більше не відпустить мене до Криму. Оскільки Інна – старша, що підтверджено документально, вона має на це право. Більше того, сестра, яка жодного разу мене не бачила, вже довідалася, як зробити так, щоб я залишилася у Москві. Виявляється, у мене в такому випадку ніяких проблем не було б ані із громадянством, ані із пропискою, ані з житлоплощею. У перший день Інна мені все це, як то кажуть, розклала по поличках. Довелося переконувати її, що як би там не було, але я виросла в Криму – там мої друзі, знайомі, а в Москві все чуже. Спочатку сестра образилася, але потім все ж таки погодилася із мною. «Ти, – каже, – Таня, права, чужі люди стали тобі ближчими за нас, рідних, і, знаєш, мені від цього дуже боляче»... Зараз ми з Інною чекаємо – не дочекаємося літа, щоб зустрітися знову, але вже у мене, в Криму. Москвичі всією родиною обіцяли приїхати.

Прощаючись, я запитала, чи зустрічалася Тетяна ще раз зі своєю матір’ю. Адже два роки тому вони зустрілися вперше після довгих років розлуки. Але жінка, яка дала Тані життя, тоді так і не забажала визнати її своєю дочкою.

– Так, – ледве чутно вимовила Таня. – І все одно я сподіваюся, що коли-небудь вона мене назве своєю дочкою...

Олена ОЗЕРЯН, «Факти»

Джерело: http://www.facts.kiev.ua/2006/05/17/10.htm