Виховувати і доглядати хворих на дитячий церебральний параліч (ДЦП) дуже складно. Деякі з них не можуть рухати руками і ногами. 10-15% хворих на ДЦП не жують і навіть не ковтають – їх годують перетертою їжею через зонд. У 50% випадків вони відстають від нормальних дітей не тільки у фізичному, але й в інтелектуальному розвитку.

Дитячий церебральний параліч розвивається внаслідок кисневого голодування (асфіксії або гіпоксії) і травми головного мозку дитини в період внутрішньоутробного розвитку, а також під час пологів на тлі недоношеної або переношеної вагітності при невідповідності розмірів родових шляхів і голівки дитини. Травма мозку може бути будь-якою: ушкодження черепа, мозкової рідини, так звані забиті місця, крововиливи, гематоми різних ділянок головного мозку.

Фактори, які призводять до патології вагітності, можуть також впливати на виникнення у малюка ДЦП. До них належать: травми мами під час вагітності і пологів, підвищення радіаційного фона, такі генетичні захворювання, як цукровий діабет, ендокринні порушення, порушення кровообігу головного мозку у плода, токсикози вагітності, загроза переривання вагітності, екстрагенітальні захворювання вагітної, несумісність крові матері і плода, оповиття плода пуповиною, судинні захворювання матері (атеросклероз, гіпертонічна хвороба, ішемічна хвороба серця), гіповітаміноз. Спровокувати виникнення ДЦП у дитини можуть також нераціональне харчування матері під час вагітності, інфекційні захворювання, що призводять до внутрішньоутробного енцефаліту, менінгіту, у результаті яких відбувається руйнування клітинних структур мозку плода.

Останнім часом до цієї групи ризику почали додавати і таких здорових дітей, у яких до року життя виникла груба патологія ушкодження мозку. У цьому випадку вагітність матері і пологи пройшли нормально, але у перші місяці після народження маля захворіло, скажемо, на менінгіт, або ж мама кормила його продуктами, які не відповідають його віку (наприклад, у шість місяців часто давала копчене сало), внаслідок чого дитина заразилася сальмонельозом, наступила клінічна смерть, загибель мозку і, відповідно, - специфічна неврологічна симптоматика.

Порушення в розвитку дитини, яка страждає ДЦП, залежать від важкості і локалізації центру ураження головного мозку: стійкі рухові розлади і порушення тонусу м’язів у кінцівках, патологічні установки пози (деформація хребта і кінцівок), а також порушення психомовних функцій. Характерними є: подвійне спастичне ураження рук і важка форма олігофренії (розумове недорозвинення); спастичний параліч ніг з їхнім перехрестом (хвороба Літтла); підвищений м’язовий тонус із мимовільними рухами і задовільний розвиток інтелекту; низький тонус м’язів, часто із судорожними припадками, уповільнення росту і зменшення довжини кінцівок, а також глибокі психічні (частіше розумові) розлади.

Але бувають випадки, коли лікарі ставлять діагноз «енцефалопатія» (вид ураження головного мозку) дитині до року на підставі специфічних особливостей у поведінці немовляти: це або пригноблення функцій центральної нервової системи, придушення рефлексів маляти, або, навпаки, підвищена збудженість. Чому? Діти мають дуже великі резерви внутрішньої декомпенсації – через рік, спостерігаючи за такою дитиною, і не скажеш, що не так давно вона страждала від важкої травми головного мозку. Якби не ця особливість дитячого організму дітей, хворих на ДЦП було б набагато більше.

Неврологи, як і неонатологи, починають лікувати таких дітей з перших місяців життя: неонатологи проводять відновне лікування, неврологи – інтенсивну терапію. Якщо ж після року дитина не сидить, не ходить, не розмовляє, має різні психічні відхилення, то після ретельного вивчення особливостей її розвитку, коли не залишається жодних сумнівів у стійкості неврологічної ситуації, ставиться діагноз: дитячий церебральний параліч.

Україна займає одне з передових місць у лікуванні ДЦП. Тут проводять консервативне лікування, імунну корекцію, а також мануальну терапію. Останній етап – хірургічний – застосовується тільки тоді, коли вже всі перераховані вище методи лікування проведені, адже ефективність операції залежить від попереднього комплексного лікування ДЦП.

Комплексне консервативне лікування, спрямоване на нормалізацію роботи мозку, відновлення обмінних процесів у нервовій тканині на ранніх етапах при затримці розвитку первинних слухових і зорових орієнтовних реакцій, а також при ознаках порушення мовного розвитку, дає позитивний ефект. Застосовують різне лікування: масаж, гімнастику, ортопедичні заходи. Гімнастику як автономний курс лікування призначають хворим дітям якомога раніше і тільки при легких формах ДЦП з мінімальними функціональними змінами роботи головного мозку, коли дитина небагато відстає в розвитку від своїх однолітків.

Оперативне лікування застосовується тільки після досягнення дитиною трирічного віку. До цього необхідно використовувати всі можливі варіанти комплексного лікування. При дотриманні такої умови хірургічного лікування у 2/3 прооперованих дітей наступає значне покращення рухових функцій кінцівок. У результаті дитина може впевненіше сидіти, пересуватися в просторі, обслуговувати себе.

Діти до трьох років погано переносять операцію на мозку. Хірургові легше провести операцію дитині, яка до цього ходила і бігала, і набагато важче, коли вона у три-чотири роки тільки починає ходити або ж ніколи взагалі не рухалася у своєму житті: у такої дитини нетреновані серце і легені. Адже в слабкі легені необхідно буде вставити інтубаційну трубку, а серце повинне буде витримати велике навантаження, яке дає наркоз. У дитини ж у віці старше трьох років недолік руху більш-менш компенсується на фізіологічному рівні.

Що в себе включає оперативне лікування? Нейрохірургічне втручання – препарація головного і спинного мозку, а також хірургічні маніпуляції на корінцях нервів (на нервовій системі), ортопедичне втручання, що усуває деформації м’язів і костей, що дозволяє компенсувати рухові недоліки кінцівок дитини з ДЦП.

Проведення операції на ушкоджених ділянках головного мозку дитини полягає в трансплантації ембріональної мозкової тканини, взятої у післяабортивних плодів ембріона (фактично загиблої дитини), і вживлянні відповідних тканин мозку маляті з ДЦП. У 60% прооперованих дітей трансплантант приживається без будь-яких ускладнень. Такі діти незабаром починають ходити, сидіти, стежити за собою, а деякі з успіхом вчаться читати і писати.

Звичайно, бувають випадки, коли імплантована мозкова тканина відривається, і дитина залишається такою ж, як і до операції, а тканина, що не прижилася, просто розсмоктується. Повторну операцію з трансплантації тканин мозку роблять тільки тим дітям, яким попереднє хірургічне втручання допомогло.

Якщо у дитини дуже сильний тонус м’язів (коли не можна розігнути ні ногу, ні руку), виконується операція на спинному мозку (радіпотомія): перерізуються задні чутливі корінці нервів. Внаслідок відбувається розрив рефлекторної дуги, завдяки чому м’язовий тонус слабшає, і рухи кінцівок стають менш скованими, порушення пози усуваються, що збільшує рухові можливості дитини.

У післяопераційний період мам навчають спеціальним гімнастичним вправам, які можна вдома виконувати з дитиною. Також призначаються фізіотерапевтичні і фармакологічні процедури, дія яких спрямована на оновлення рухової та опорної функцій кінцівок дитини. Якнайшвидшій реабілітації дитини в післяопераційний період сприяє також і тривале застосування ортопедичних апаратів, призначених лікарем.

...Навчаючи таку дитину ходити, у батьків виникає непереборне бажання допомогти їй: тримати за руки, під мишки, підстраховувати позаду. Але все це лише віддаляє від поставленої мети – домогтися максимального реабілітаційного ефекту. Дитині буквально з перших кроків необхідно навчитися розраховувати тільки на себе. Тому не рекомендується:

• стояти позаду, коли дитина освоює ковзний крок. Знаючи і почуваючи, що її страхують, вона не мобілізує всі свої можливості і довго не може перебороти страх перед рухом як таким;
• навчати ходьбі, тримаючи дитину за одну або обидві руки. Практика показує, що у цьому випадку маля швидко звикає до сторонньої допомоги і згодом йому важко без неї обійтися – процес навчання розтягується надовго;
• використати милиці. Дитині, навченій ходьбі з підручними засобами, складно перебороти страх залишитися без опори. Такі діти часто не можуть навчитися ходити самостійно саме через цей страх, хоча фізичні можливості для ходьби в них є.

ЦИМБАЛЮК Віталій Іванович, віце-президент Української Асоціації нейрохірургів, професор, заступник директора Інституту нейрохірургії Академії медичних наук України ім. академіка І. Ромоданова

Джерело: http://www.baby.com.ua/st/?293